Новини

Всі новини
2018-10-05

Артем Фисун – військовий волонтер, що повертає віру в Україну

Артем Фисун портрет

Відколи розпочалась війна, Артем Фисун, військовий волонтер і депутат Харківської районної ради від «Самопомочі», здійснив більш як 60 поїздок в зону бойових дій, забезпечуючи військових усім необхідним: броніки, спальники, термобілизна, ремонтні матеріали, маскувальні сітки, автозапчастини, буржуйки, продукти. Усі чотири роки він об’їжджає весь Харків та область, збираючи посилки на фронт від бізнесменів, фермерів, it-шників, перукарів, продавців, викладачів, селян та всіх, хто готовий підтримати наших хлопців та дівчат, що стримують російську агресію на Сході країни. Днями він повернувся із чергової поїздки на Схід, куди супроводжував волонтерську делегацію з Чехії, Словаччини та Польщі.

Артеме, ти вже чотири роки безперервно збираєш та возиш допомогу на передову. Що змінилось за цей час?
Багато чого змінилось, змінились потреби військових, змінились обсяги допомоги, змінились люди. У 14-15 роках волонтерський рух був найпотужнішим, найактивнішим, бо хлопці наші були голі-босі-беззбройні, тож роботи було дуже багато. Дуже вагомо допомагають підприємці, з якими ми розпочинали ще у 14-му році. Вони – свідомі українці, які реально розуміють той рівень небезпеки та ризику, який несе війна. Вони ніколи не відмовляються – що треба, все дістають, купують, передають на фронт.

Вони допомагають в основному військовим?
Ті люди, які живуть в Україні, переважно допомагають військовим. А хто живе за кордоном – діаспора чи окремі емігранти з Бельгії, Португалії, США та інших країн – ті люди допомагають як військовим, щоб прискорити нашу перемогу, так і людям, які живуть у прифронтовій зоні, в умовах війни. І ця допомога місцевим мешканцям є дуже значущою, бо серед них є багато тих, що на початку війни не могли визначитися, на якому вони боці – українському чи російському. А шляхом піклування про них ми їх переконуємо на свою користь. І тим пришвидшуємо перемогу.
Тож зараз ситуація змінилась, але змінилась вона і серед волонтерів. Дехто припинив свою діяльність, бо втомився, дехто вважає, що держава має забезпечувати армію усім. Частково я це розумію, але реально ще є купа «прогалин», які держава не закриває.

Про які «прогалини» ти кажеш, чого зараз не вистачає військовим?
Наразі бійці більш-менш забезпечені необхідним. Але! Наприклад, підрозділ стоїть в полі, хлопцям треба десь випрати одяг, вони їдуть до найближчого населеного пункту, а комплект одягу – один. Як їм повертатися? Треба змінну одежу, змінну білизну. Тобто в них нібито все є, але цього недостатньо.

Техніка та військове обладнання є, але з часом виходить з ладу. Оскільки техніка стара, запчастин на неї не знайдеш. Або треба їх купувати на території Росії, бо вони там виготовлялись. Такі наші реалії. Тож ми маємо постачати до армії або українську нову техніку, або європейську, щоб відмовитись від російської. Проблема також із бусами, джипами та всюдиходами. В нас такої техніки немає взагалі, а нею має бути забезпечений кожен командир, щоб він мав змогу оперативно ухвалювати рішення і пересуватись на підзвітній йому території. Бо зараз переважно вони їздять на волонтерських б/у-шних стареньких автівках, які часто ламаються. І передбачити кошти з бюджету на ці ремонти – нереально. Тож хлопці відновлюють цю техніку за власний кошт, самотужки, щоб мати можливість привезти собі їжу, вивозити поранених тощо.

Що стосується харчування. У ЗСУ та в Нацгвардії більш-менш нормальна ситуація. Трошки гірша ситуація в МВС-них підрозділах, бо в них є певна норма харчування, і вона занизька, на думку бійців. Загалом скажу так: там, де нормальні, адекватні комбати і комбриги – там нормальне харчування. Там, де зловживають, або не піклуються про своїх бійців – там гірше. Іноді привозиш хлопцям їжу, вони кажуть, мовляв, в нас все є, спасибі, нам не треба. Але я бачу по очах, що йому хочеться взяти, бо такого в них немає.

Ще є такі підрозділи, як добровольці. Вони взагалі нічого не отримують від Міноборони: ані військового спорядження, ані форми. Тож вони повністю на забезпеченні народу України, який вони захищають. Для них допомогу збирають виключно волонтери.

ДУК ПС

Чому вони не йдуть служити за контрактом?
Я спілкувався із ними на цю тему. Вони не довіряють офіційному військовому керівництву. Основна претензія – це Іловайськ, Дебальцево. Це залишилось в їхній пам’яті. До того ж, серед керівництва різних рівнів є певна кількість ФСБ-шної агентури і зрадників. Коли інформація йде від низу до вищої ланки, вона десь витікає. Тому вони воліють залишатись поза ЗСУ.

Ясно. Давай повернемось до місцевих мешканців. Як вони вас сприймають, чим ви їм допомагаєте?
Коли ми приїжджали у 14-15 роках, багато хто був налаштований вороже. Не лише проти українських військових, але й проти волонтерів. Сьогодні вони з радістю нас зустрічають. Мене навіть нещодавно запросили на свято селища. Це свідчить про те, що допомагаючи їм, ми заслужили їхню довіру. Ми ж не лише речами та продуктами підтримували – ми ще допомагали оформлювати документи, писати заяви, скеровували до різноманітних соціальних та комунальних установ. Є багато населених пунктів, які після початку війни за різних обставин опинились відрізаними від «цивілізації». Наприклад, вони знаходяться на території України, а світло і газ до них постачались з Донецька чи Горлівки. І тепер треба до них підводити комунікації. І це відбувається, але чиновники… Вони ж в нас усюди однакові, і їм треба доносити інформацію правильно. А як це робити найкраще та оперативніше, люди не знають. Тому підключаємось ми – ті, хто вміє спілкуватись і з людьми, і з чиновниками – громадські активісти, місцеві депутати, волонтери. Доносимо цю інформацію, питання вирішується. Дещо вдалось вирішити завдяки публікаціям в інтернеті, ЗМІ. Вдалось ефективно попрацювати в Золотому, Бахмутівці, Зайцевому та інших місцях.

Є реальні зсуви?
Позитив, певно, є – ремонтуються дороги, відновлюються інфраструктурні об’єкти, наприклад, мости, пошкоджені обстрілами або мінуваннями. Коли приїздять люди з окупованих територій і бачать, що тут (в Україні) будується, відновлюється, вони здивовані. Бо там, перебуваючи в полоні російської ТВ-пропаганди, отримують викривлений образ України, який не має під собою підґрунтя. Але вони цій інформації вірять. Тож коли вони бачать, як є насправді, їхнє ставлення якщо не змінюється, то дає привід замислитись.

Розкажи про вересневу поїздку, будь ласка.
Ця поїздка була ініційована та профінансована Міжнародним Вишеградським Фондом. В Україну приїхали фахівці громадської організації Team4Ukraine (Команда для України), які проводили тренінги з кібербезпеки для мешканців прифронтових територій. На лекціях були присутні і правоохоронці, і військові, і активісти — я навіть здивувався, скільки людей долучилось до навчання. Тренінги проводились в Маріуполі, Авдіївці, Покровську, Костянтинівці, Щасті, Попасній та Слов’янську — проїхали майже всю підконтрольну Україні територію Донецької та Луганської областей.

Ти їздив із ними як супроводжувач?
Я давно їжджу гарячими точками, тож тримаю постійний зв’язок із хлопцями на «нулях» і знаю нагальні потреби і військових, і місцевого населення. А з ініціаторами цієї поїздки – чеськими волонтерами Петром Оливою та Петро Пойманом (керівником проекту Team4Ukraine), ми давно знайомі. З Пойманом ми вже декілька разів їздили на передову, з Оливою я неодноразово спілкувався у волонтерських справах, тож вони запросили мене у цю подорож.
На етапі формування об’єднаної європейської команди фахівців, що їхала в Україну із тренінгами, до них долучились чеські волонтери «Гуманітарна допомога Україні», які привезли для дітей рюкзаки із іграшками, альбомами, олівцями, солодощами — дуже гарний набір. Власне, ці рюкзаки наповнювали чеські діти за ініціативи керівника проекту Петра Оливи. Він запровадив акцію «Діти Чехії – дітям Донбасу», тож подарунки були не лише від волонтерів та українців-діаспорян, але й від дітей. Ми були в таких місцях, куди дуже рідко доходить допомога – буквально на лінії фронту, там постійно йдуть бої, тож діти там у дуже скрутному становищі, як матеріально, так і психологічно. І для нас це було важливо – завітати до них, показати, що вони – наші, що ми про них пам’ятаємо, піклуємось.

Також волонтери привезли допомогу нашим захисникам — оптичні прилади, снайперські приціли, біноклі та інше спорядження. Треба було роздати це обладнання на всій передовій безпосередньо в тих точках, де ведуться активні бойові дії.

У чому полягала суть тренінгів?
Це програма протидії російській інформаційній агресії. Тренери розповідали про кібер-безпеку як особисту, так і колективну: як зробити, щоб сторонні особи не проникли на твій гаджет, не завантажили інформацію, не зламали пошту тощо. Це дуже важливо і для пересічних громадян, але на передовій ці знання набувають неабиякої важливості та цінності. Російські інформаційні ресурси на території зони бойових дій дуже активні – телебачення, радіо, інтернет-ЗМІ. В них потужні частоти, які «добивають» на нашу територію з непідконтрольного Донецька та, очевидно, що вони вкладають в антиукраїнську пропаганду багато грошей. Тож ми маємо захищатись в інформаційному просторі, протидіяти. Досвід проукраїнськи налаштованих фахівців з Європи нам дуже у нагоді. В Авдіївці на тренінгу було дуже багато молоді, і коли я почув, які питання ставлять ці хлопці, зрозумів, що це для них вкрай актуально, бо вони живуть у зоні ураження ворожою інформагресією. Вони і самі знають вже багато чого.

Тренінг

Ви і до військових приїжджали із цими тренінгами?
Так, і для них ці тренінги були мегаважливими. Ось, наприклад, ми приїхали до хлопців на позицію (на передову), а в них немає інтернету. Бо їхній вай-фай роутер під’єднується до найближчої мобільної вишки, яка розташована на окупованій території. Тож інформація, яку вони надсилають або отримують, може бути зчитана ворогами. Тож їхню інформацію можна використати як проти цього конкретного підрозділу, так і більш масштабно. Не всі військові знають ці технічні подробиці, а це дуже важливо! Тож українські оператори зв’язку мають поставити на оцих прифронтових територіях свої вишки, щоб забезпечити наших військових надійним захистом.
Загалом під час тренінгів було озвучено дуже багато корисної та актуальної інформації, в тому числі про надійність програм, якими усі користуються – фейсбук, телеграм, вайбер – зокрема, про ймовірність витоку інформації через них та багато чого іншого.

Які поїздки та проекти заплановані найближчим часом?
Зараз для мене важливим вектором є волонтерські проекти, пов’язані із підняттям бойового духу, патріотизму як серед військових, так і серед людей, що живуть у прифронтовій зоні. Влітку я їздив із фондом «Доброчинець» і представниками студентської організації “Україна – єдина” Українського католицького університету. Вони приїздять із розважальними програмами: розповідають про українські традиції, свята, навчають колядкам, обрядам, бавляться з дітьми.

Справа у тому, що люди, які живуть під обстрілами, постійно перебувають у стресі, дуже скуті, вони нікому не довіряють. В такому стані вони живуть роками. І діти також. І ось приїжджають ці студенти і навчають дітей бавитися, сміятися, рухатись в грі, малювати. Це дуже впливає на внутрішній стан дітей, вони мають можливість відчути себе дітьми. І це безцінно! Потім ці діти та підлітки на Різдво, наприклад, одягаються святково, ходять колядувати і вже самі поширюють українську культуру в своїх рідних селах та містечках. Або інший проект, коли студенти запрошують дітей з малозабезпечених родин до Львова, діти там живуть близько тижня, ходять у музеї, на екскурсії містом, знову ж таки, проводять час в Українському католицькому університеті і знайомляться із своєю країною, культурою. Вони отримують уявлення про інакше життя, про те, чого варто досягати. І це життя не десь там, а ось, в нашій Україні!

Тож я вважаю за необхідне підтримувати такі проекти. Це інформаційна, ідеологічна, патріотична допомога, яку треба обов’язково розвивати!